Максим Кідрук: в Єгипті я потрапив у гущу революції, а в Дамаску митник вимагав з мене хабаря
Подорожуючи Африкою, український письменник і мандрівник Максим Кідрук потрапив у саму гущу революційних подій у Єгипті. Про свої враження від перебування у Каїрі і двомісячних мандрів країнами Близького Сходу - в інтерв`ю УНІАН.
Максиме, ти приїхав до Каїра з єгипетської пустелі і несподівано для себе потрапив в епіцентр революційних подій...
Їдучи до столиці Єгипту з віддалених оазисів, де немає жодного зв'язку з зовнішнім світом, я й гадки не мав, що потраплю до Каїра всього лиш за кілька годин до початку найбільш кривавих сутичок між демонстрантами та поліцією.
Я прибув до єгипетської столиці з оази Сіва рано вранці у п'ятницю, 28 січня, після тривалих мандрів Сахарою. Певна річ, перебуваючи у пустелі, я практично не мав зв'язку з цивілізацією, а тому навіть не підозрював про заворушення, що назрівають у Каїрі. Лиш на рецепції в готелі (який, до речі, розташовувався зовсім поряд із площею Тахрір) я довідався про масові виступи, що мали початись після обідньої молитви.
Перші кілька годин демонстрація проходила цілком мирно. Єгиптяни збирались на вулицях у великі групи, наспіх робили транспаранти і, вигукуючи антипрезидентські лозунги, прямували до центральної площі. Першими почали агресивні дії саме поліцейські. Без будь-яких причин спецназ спочатку пустив сльозогінний газ, а згодом узагалі відкрив вогонь по демонстрантах. Стріляли переважно з травматичної зброї гумовими кулями, однак, як виявилось, навіть така зброя може завдавати смертельних ран. На моїх очах куля влучила молодому демонстранту в ліву скулу, сильно деформувавши обличчя. Рана була однозначно несумісною з життям: кров безупинно хлистала з лиця єгиптянина.
Вітру майже не було, і сльозогінний газ не провіювався, заповнюючи квартали довкола центрального майдану туманною димкою. Постраждалих від газу щогодини ставало все більше та більше. Якоїсь миті в готель, де я зупинився, демонстранти занесли непритомну п'ятирічну дівчинку з червоним опухлим обличчям. На щастя, за кілька хвилин її вдалося привести до тями.
Зрозуміло, після такого натовп озвірів. Противники Мубарака закидали спецназ камінням, палили чорні поліцейські автомобілі, намагалися взяти штурмом поліцейські відділки. Причому через це нерідко страждали цілком невинні люди. Скажімо, невдовзі після початку сутичок у готель заскочив регулювальник, звичайний постовий, котрий слідкував за рухом на сусідньому перехресті. Затинаючись, він пояснив, що ледве зміг вирватися і втекти від розлюченого натовпу. Чоловік крізь сльози благав власника готелю прихистити його. Хазяїн змилувався і виділив поліцейському одну кімнату, в якій той і ховався, перевдягнувшись у цивільне, не витикаючись на вулицю, протягом цілого тижня.
В іншому епізоді величезна юрма спинила автомобіль швидкої допомоги, в якому везли в лікарню пораненого полісмена. За лічені секунди стража порядку витягли з мікроавтобуса. Мені не було видно, що з ним зробили у натовпі, але, схоже, юрба просто затоптала чоловіка. Натомість в машину завантажили кількох поранених демонстрантів, і тільки після чого дозволили «швидкій» поїхати в лікарню.
Як наслідок, у суботу вранці на вулицях Каїру більше не було жодного поліцейського (окрім спецназу, зібраного на майдані Тахрір). Відразу з'явились мародери, яким протистояли озброєні загони самооборони. Натовп трохи заспокоївся після того, як у другій половині дня в Каїр ввійшли війська. Демонстранти радо вітали появу військових, закликаючи їх приєднатися до виступів. Одначе армія зайняла нейтральну позицію, певною мірою виконуючи миротворчу функцію.
Наступні два дні сутички в центрі єгипетської столиці продовжувалися, одначе ситуація залишалась відносно спокійною. Правду кажучи, іноземцям нічого не загрожувало до тих пір, поки не з'явились прихильники Мубарака (як на мене, то була перевдягнута поліція). Прибічники президента не приховували свого агресивного ставлення стосовно іноземців, особливо журналістів, звинувачуючи їх у несправедливому висвітленні подій, надмірній прихильності до заколотників та, як наслідок, ескалації конфлікту. Кількох журналістів побили і пограбували.
Провокації, що мали місце на майдані у вівторок та середу (поява вершників на конях та верблюдах тощо), остаточно погіршили становище. Зокрема в середу з'явилась чутка про те, що напередодні білі іноземці розповсюджували серед демонстрантів наркотики, маючи на меті зробити натовп неконтрольованим, агресивним і таким чином дозволивши владі діяти жорсткіше. Після цього лупити іноземців почали як прихильники Мубарака, так і його противники.
Як же ти вибрався з Каїра?
У середу після кількох агресивних випадів у свій бік, я зрозумів, що залишатись у Каїрі не просто безглуздо, але й небезпечно. Попри те, що мені вдалося перенести свій виліт з неділі, 6-го лютого, на п'ятницю, 4-те, я вирішив відправитися в аеропорт на день раніше - у четвер.
Перед стійками реєстрації служби безпеки аеропорту поставили додатковий кордон, пускаючи всередину лиш тих, хто мав квиток на найближчий рейс. Я показав свій e-ticket охоронцям, які, на щастя, не зауважили, що мій виліт у п'ятницю, а не в четвер, і пропустили мене всередину. Після того, я чекав біля check-in desk'у завершення реєстрації пасажирів на рейс до Дамаску, сподіваючись, що хтось не з'явиться. Мені пощастило — одне місце виявилось вільним. Я пояснив свою ситуацію менеджеру «Egypt Air», і мені дозволити сісти в літак. Таким чином я вилетів з Каїру ще на день раніше.
Але в Дамаску зі мною також сталася неприємна пригода. Після прибуття в міжнародний аеропорт Дамаску, офіцер митної служби (полковник), протримавши мене у міграційному відділку більше трьох годин, почав нахабно і безцеремонно вимагати хабара за візу. (Моя попередня сирійська віза була одноразова і більше не діяла, однак, вилітаючи з Каїра, я розраховував отримати нову візу в аеропорту.) Зрозуміло, я відмовився платити, після чого полковник кинув мені паспорт і грубо спровадив мене геть, повідомивши, що мені відмовлено у в'їзді в країну.
Власне, для мене не було проблемою просидіти 3 дні в транзитній зоні аеропорту Дамаска, чекаючи на свій рейс до Києва, а тому я попросив у того ж офіцера передати мені мій багаж (який уже знаходився на конвеєрі), а також повернути заплачені за візу 28 доларів. Звісно, ніхто мій багаж повертати не збирався, а при згадці про гроші полковник просто вирвав квитанції з моїх рук. Я взявся вимагати, щоб він назвав своє ім'я, у відповідь на що офіцер почав мені погрожувати, заявивши: «Не забувай, що ти в транзитній зоні аеропорту, і ти ніколи не знаєш, що може статися».
Я припинив суперечку і, забравши паспорт, повернувся в аеропорт. Потому я почав дзвонити друзям в Україну, аби вони якимось чином зв'язалися з посольством України в Сирії (я побоювався, що поліція може підкинути щось у мій багаж, а тому розумів, що слід діяти швидко). На щастя, Євген Євгенович Ігнатовський, консул України, ще був на робочому місці. Він відразу виїхав до аеропорту, на ходу зробивши кілька дзвінків до МЗС Сирії.
Звістка про те, що до аеропорту їде консул України, наробила чимало галасу. До мене почергово підходили представники банку, де я платив за візу, поліцейські тощо, намагаючись залагодити ситуацію до прибуття представників дипломатичного корпусу. Тепер уже мені намагалися всучити хабара. Я відмовлявся вести будь-які перемовини, наголошуючи на тому, що чекаю на консула.
Згодом до мене підійшла дівчина модельної зовнішності з ідеальною англійською, попросила вибачення за все і повідомила, що, оскільки проблему з візу вирішено, мій консул не приїде. І я, наївний, зрештою повірив. Таким чином мене вивели з транзитної зони і, протримавши ще дві години в міграційному відділку, зрештою видали візу. Значно пізніше я дізнався, що весь цей час Євгена Ігнатовського водили віддаленими терміналами аеропорту, «допомагаючи» знайти мене…
За два місяці подорожі Близьким Сходом, які уроки ти виніс для себе? І до чого мандрівникам, які їдуть самостійно, треба бути готовими?
У країнах Близького Сходу вас ніхто не грабуватиме, однак всюди і повсякчас вам намагатимуться розвести на гроші. Це наче якийсь національний вид спорту.
Крім того, я більше не вірю у слово «welcome», сказане на Близькому Сході. Можливо, колись усе було інакше, але нині там славнозвісна арабська гостинність — це лиш пустий звук. (Я не маю на увазі готелі чи турфірми, де від ставлення до іноземців напряму залежить дохід.)
А того, хто, шукаючи поради, скаже мені, що збирається помандрувати Сирією, я, безперечно, не відмовлятиму. Однак тихенько зауважу, що світ великий і в ньому є безліч інших чудових місць, де слово «welcome» все ще не втратило свого змісту.
Як реагували люди в кожній з країн на твою появу?
Всюди по різному. Навіть у межах однієї країни ставлення різне. В туристичних місцях усі посміхаються, плескають по плечу, намагаються завести розмову (у той же час, не полишаючи надії розвести вас на гроші). Вдалині від туристичних шляхів іноземця найчастіше просто ігнорують, але нерідко проявляють відверту зневагу…
Яка з країн найдорожча, а яка найдешевша?
Всі чотири близькосхідні країни, в яких мені довелося побувати — Ліван, Сирія, Йорданія та Єгипет — напрочуд різні. Найдорожчим виявився Ліван, який здавна служить перехрестям торгових шляхів, своєрідною буферною зоною між Заходом та арабським світом. Майже всі європейські компанії, що мають бізнес на Близькому Сході, тримають головні офіси у Бейруті, столиці Лівану, а це відчутно впливає на рівень цін. Відносно недешевою виявилась Йорданія, котра, як на мене, є найбільш сучасною, розвинутою та, як це люблять казати самі йорданці, найбільш «озахідненою» серед згаданих країн. Найдешевшою виявилась Сирія. Ціни на житло, їжу та проїзд тут є нижчими навіть за єгипетські.
Ащо ти, зрештою, шукав на Близькому Сході і чи знайшов?
Я їхав туди, шукаючи сліди давно зниклих розвинутих цивілізацій, що населяли ці місця задовго до єгиптян, набатеян чи фінікійців. Мої тривалі мандри світом поступово переконують мене в тому, що сучасне бачення історії древнього світу нерідко не відповідає дійсності. Я натрапляв на безліч неув'язок з офіційною історією на руїнах Теотіуакану (Мексика), в Саксайуамані та Ойянтайтамбо (Перу), на острові Пасхи тощо. Для того, щоб звести всі ці розрізнені «пазли» докупи, я мусив на власні очі побачити Баальбек, Пальміру, храми в Дендарі та Абідосі… Щоправда, для того, щоб усе це викласти, однозначно недостатньо однієї статті чи інтерв'ю. Тож незабаром планую взятися за книгу, яку обдумую протягом останніх півтора року.
Про що буде твоя нова книга і її назва?
Книга називатиметься «Коли говорять камені» і розкриватиме так зване альтернативне бачення світової історії. Я планую звести докупи і проаналізувати всі ті монументальні та мегалітичні руїни, що відвідав протягом останніх трьох років, мандруючи світом: Теотіуакан, Мачу Пікчу, лінії Наски, Ойянтайтамбо, Баальбек.
